Сьогодні 61 рік виповнюється видатному півзахиснику київського «Динамо» 80-х Павлу Яковенку. До дня народження легенди нашого клубу згадуємо віхи ігрової та тренерської кар'єри іменинника, який завоював у складі «біло-синіх» Кубок Кубків-1986 та став багаторазовим чемпіоном СРСР та володарем Кубка СРСР.
***
«В інтересах майбутнього матчу Яковенко боїться витратити крапельку сил на щось непотрібне, другорядне, що не має до футболу відношення. Спуститися, припустимо, на базі з другого поверху на перший, щоб зателефонувати. Встає і лягає строго по годинах, режим харчування для нього - святе діло. Обов'язкова вечірня прогулянка. Його і прозвали хлопці - «професіонал», абсолютно не маючи при цьому на увазі нічого дошкульного. Павло - приклад того, як неординарному гравцеві необхідно перебувати в постійному тренінгу, відчувати себе бездоганно».
(Валерій Лобановський, «Нескінченний матч»)
Футбольні школи й університети
Починав грати у футбол Паша в рідному Нікополі, у тамтешній футбольній школі «Колос» у дитячого тренера Юрія Варжеленка. А звідти піднявся в прославлений іменами своїх вихованців «Дніпро-75», далі - харківський і київський спортінтернати.
Утім, кар'єра юного футболіста могла завершитися, реально не розпочавшись. У 14 років у матчі за "Дніпро-75" він отримав сильний забій. Почалося нагноєння окістя. Лікарі допомогти не змогли. Нога посиніла і з кожним днем розпухала все більше і більше. Врятувала хлопця для Великого футболу... рідна бабуся методами народної медицини.
У десятому класі Павла включили в юнацьку збірну України, де інші гравці були на два роки старші за нього. П'ятьох хлопців із тієї команди запросили до Лобановського. Він сказав, що стежить за нами та сподівається побачити в дублі київського "Динамо".
Яковенко - гравець
Заграв Яковенко в дорослому футболі спочатку не в Києві, а в Харкові. Тренери «Металіста» переконали поїхати його в «першу столицю», пообіцявши, що там він буде заявлений відразу за основний склад. Так і сталося. Після чого Валерій Васильович запросив знову в київське «Динамо». Але в основу команди його реально ввів вже Юрій Андрійович Морозов, тому що Лобановський повністю зосередився на роботі зі збірною СРСР.
У «Динамо» настали непрості часи. У чемпіонаті Союзу-1983 команда з Морозовим посіла незвично низьке для себе місце 7-е місце. А через рік із Валерієм Васильовичем, який уже повернувся на «капітанський місток» - взагалі 10-е. Однак сам Яковенко поступово, але неухильно додавав у класі своєї гри.
У блискучому київському «квартеті» півзахисників Яремчук - Яковенко - Заваров - Рац Павло, наймолодший в основі «Динамо», лише в перший час перебував у тіні своїх зіркових партнерів. А ось у сезоні 1986-го так «підріс», що фахівці побачили в ньому одного з провідних гравців клубу та країни, а наприкінці року про цього опорника вже говорили як про «зірку» європейського рівня.
Усе почалося з Відня, де в чвертьфінальному матчі з «Рапідом» Павло забив рідкісний за красою гол. Його гарматний удар із дальньої дистанції припав у штангу, але продовжуючи рух до воріт, Яковенко прийняв м'яч, який відскочив у поле, і з льоту відправив його в сітку.
«Динамо» продовжувало свій переможний шлях у Європі, не залишаючи суперникам жодних шансів, а невтомний півзахисник завжди знаходився в центрі подій. Здолавши у фіналі Кубка володарів кубков-1986 мадридський «Атлетіко», Яковенко та партнери підняли над головою європейський трофей.
Такий рівень гри відкрив Павлу дорогу до збірної, і 7 травня 1986 року він дебютував в її складі в Москві у матчі з фінами. Після чого 12 (!) динамівців на чолі з Валерієм Лобановським вирушили на Чемпіонат світу до Мексики.
У стартовому матчі на мундіалі Яковенко вже на 2-й хвилині забив гол у ворота збірної Угорщини, це був найшвидший гол тієї світової першості. У зустрічах із французами та бельгійцями він продемонстрував відмінну гру в центрі поля, хоча його опонентами були такі «мегазірки», як Фернандес, Платіні, Тігана, Шифо. На жаль, показавши свій найкращий футбол в історії чемпіонатів світу, радянська команда достроково повернулася додому.
Але вже восени у відбірковому матчі до чемпіонату Європи на «Парк де Пренс» в Парижі проти господарів - чемпіонів континенту, Яковенко знову виблискував. Разом зі своїми одноклубниками Безсоновим, Рацем і Заваровим, вони розривали знаменитий півзахист галлів. Присутній на матчі знаменитий німець Дітмар Крамер сказав Францу Беккенбауеру: «Боюся, Франц, якщо ми не зуміємо додати в найближчі півтора року, новими чемпіонами Європи стануть ці вихованці Лобановського».
Згадуючи ті часи, Павло Яковенко казав: «Ми працювали, щоб щодня бути на високому ігровому рівні. Це було для нас, як необхідність дихати. У цьому головна риса психології футболістів, що грали під керівництвом Лобановського».
На жаль, на подібний рівень гри йому вийти не вдавалося. У 1988 році в Алма-Аті в матчі з "Кайратом" Павло отримав важку травму - складний розрив колінних зв'язок, через яку пропустив Євро-88 і ЧС-90. Взагалі у чотирьох наступних сезонах у чемпіонаті СРСР Яковенко провів усього 25 матчів (!). У футбол повернувся лише у 2-й половині 1991 року і був у «Динамо» (Київ) одним із найдосвідченіших гравців - усі партнери по зірковому складу зразка 1986 року виїхали з Києва. Потім він уклав контракт із французьким «Сошо». У цій країні футболіст більше лікувався, ніж грав. Тоді він прийняв неприємне для себе рішення закінчити професійну кар'єру на полі всього в 29 років.
Яковенко - тренер
Тренерський шлях Павло Олександрович розпочав у рідному Нікополі. Під його керівництвом «Металург» уникнув вильоту до нижчого дивізіону, а в наступному році посів третє місце в боротьбі за вихід до вищої ліги, поступившись «ЦСКА-Борисфену», в якому незабаром Яковенко зайняв посаду спортивного директора.
Довгий час плідно, з успіхом працював із найближчим резервом динамівців. Його знаменита академія протягом двох років «випустила» в другу та третю динамівську команду 18 юних гравців. І це при тому, що Павлу Яковенку довелося починати майже з нуля: умов належних ще не було, навала легіонерів негативно позначилося на психології молодих футболістів, вони почали їхати в близьке чи далеке зарубіжжя.
Такий досвід подолання труднощів у побудові академії сприяв тому, що його учні стали основними кандидатами до юнацької збірної України. Коли ж місце старшого тренера в тій дружині стало вакантним, кандидатуру Яковенка на позицію коуча ніхто не думав ставити під сумнів. Своєю працею він заслужив таку високу довіру.
Через деякий час він знову відгукнувся на пропозицію Федерації футболу України й очолив молодіжну збірну країни, яку вивів у фінальну стадію Чемпіонату Європи-2011 в Данії. На жаль, невдалий виступ там позбавив змоги завоювати путівку на Олімпійські ігри в Лондоні.
Деякі фахівці характеризували Яковенка-наставника, згадуючи відому приказку «Він більший католик, ніж сам Папа Римський». Тут малося на увазі порівняння з його вчителем ВВЛ. Бразильський легіонер Феррейра де Сена Джефтон, який працював під керівництвом Павла Олександровича, пізніше зізнавався журналістам:
«Яковенко дуже строгий коуч. Працював багато над технікою та давав величезні навантаження. Чотири тренування на день! Наприклад, на зборах в Анталії о шостій годині ранку ми йдемо жонглювати. Потім об одинадцятій - година тренування. Із чотирьох до шести ще одне тренування. І в десять - басейн. Ще у нього одружені люди могли йти додому, а неодружені повинні були жити на базі клубу. Я ще неодружений був. Треба було одружитися».
Досягнення
Павло Яковенко народився 19 грудня 1964 року. Заслужений майстер спорту. Заслужений тренер України.
Півзахисник. Учасник чемпіонату світу - 1986 р. За збірну СРСР провів 19 матчів, забив 1 гол.
Володар Кубка Кубків 1986 року. Чемпіон СРСР 1985, 1986, 1990 рр. Володар Кубка СРСР 1985, 1987, 1990 рр.
Вихованець футбольних шкіл «Колос» (Нікополь), «Дніпро-75» (Дніпропетровськ).
Виступав за команди «Металіст» (Харків) - 1981-1982, «Динамо» (Київ) - 1982-1992 - 161 матч, 5 голів; «Сошо» (Франція) - 1992-1993, 6 матчів, 1 гол.
Тренерська кар'єра: «Уралан» - 1996-1999, «Борисфен» - 2001-2002; збірна України U-19 - 2002; збірна України U-21 - 2002-2004; «Хімки» - 2004-2005; «Кубань» - 2006-2007; збірна України U-21 - 2008-2012.
Тривалий час очолював Академію київського «Динамо».
Сини
Далеко не у всіх знаменитих футболістів діти йдуть по їх стопах. У Павла Олександровича два сини: Олександр (1983 р.н.) і Юрій (1993 р.н.).
Старший, як і батько - півзахисник, він починав грати в «Металісті», з 2002-го по 2013-й захищав кольори багатьох бельгійських клубів, включаючи відомі «Андерлехт» і «Генк», запрошувався до італійської «Фіорентини», іспанської «Малаги», голландського «Ден Хага». Завершуючи свою ігрову кар'єру, в 2016 році одягав футболку київського «Динамо». У юнацьких командах різних вікових груп і молодіжці України Олександр провів 46 матчів, і один раз зіграв за національну збірну нашої країни.
Молодший син Юрій - форвард, останнім клубом був норвезький «Хам Кам». До того захищав кольори українських «Арсеналу», «Оболоні», був заявлений за «Дніпро». Крім цих клубів, виступав за французький «Аяччо», кіпрський «Анортосіс» та датський «Есб'єрг». У 53 матчах виходив на поле за різні юнацькі збірні України.
Глава з книги "Спадкоємці" (Семен Случевський, Володимир Кулеба)
