Президент хоче бачити Шахтар серед найсильніших клубів Європи

17 червня 2026 р.

|

FCSD

– Як ви опинилися в «Шахтарі»?
– Ми прийшли до клубу разом із Роберто Де Дзербі після кількох років спільної роботи в «Сассуоло». На той момент це був надзвичайно цікавий проєкт. «Шахтар» уже багато років залишався одним із найсильніших клубів Східної Європи, регулярно виступав у Лізі чемпіонів і мав чітке бачення свого розвитку. Ми розпочали роботу з великим ентузіазмом. На жаль, через війну цей етап тривав лише сім місяців, та навіть за такий короткий час я зрозумів, наскільки особливим є цей клуб.

– Ви були в Україні в день початку повномасштабного вторгнення?
– Ні. На щастя чи на жаль, у той момент я перебував у Південній Америці. За кілька днів до вторгнення поїхав туди в робочих справах, пов’язаних зі скаутингом, тому фізично в Україні мене не було. Водночас я постійно підтримував зв’язок із колегами. Мені буквально щохвилини розповідали про все, що відбувалося. Я тримав зв’язок із Роберто Де Дзербі, директорами клубу та іншими співробітниками, тож, хоча перебував за тисячі кілометрів від Києва, морально проживав ці події разом із ними.

– Що ви відчували в ті дні?
– Це дуже складні дні, особливо якщо згадати, що російські війська були лише за кілька десятків кілометрів від центру Києва. Це лякало всіх: не тільки іноземців, а й самих українців. Ніхто не може звикнути до війни, ніхто не може спокійно сприймати ситуацію, коли є реальна загроза для міста, де ти живеш. Наскільки я розумію зі слів людей, які перебували там у ті дні, на початку ситуація була дуже хаотичною, але потім завдяки характеру, волі й організованості українців усе змінилося. Київ вистояв, і це стало надзвичайно важливим моментом для всієї країни.

– «Шахтар» давно асоціюється з бразильськими футболістами. Це випадковість чи свідома стратегія клубу?
– Це абсолютно свідомий вибір. Якщо говорити про сучасну історію «Шахтаря», то її архітектором є президент клубу Рінат Ахметов. Він чудово розуміється на футболі, а таких президентів насправді небагато. Саме він багато років тому обрав цей шлях і продовжує його дотримуватися. Президент завжди був закоханий у талант, особливо коли йдеться про атакувальних футболістів. Він вважає, що вінгери, нападники, плеймейкери мають бути здатні створювати щось особливе на полі. Звичайно, талановитих гравців можна знайти будь-де, але бразильський футбол завжди викликав у нього особливе захоплення. Саме тому через «Шахтар» пройшли Дуглас Коста, Фернандіньйо, Вілліан, Фред та багато інших футболістів. Сьогодні ми продовжуємо рухатися тим самим шляхом. Водночас не варто забувати й про українських гравців. В Україні завжди було чимало якісних футболістів.

– Чи були моменти, коли війна відчувалася особливо близько?
– Таких моментів було багато. Особливо на початку. В Україні є застосунок, через який можна відстежувати повітряні тривоги. Згодом мої українські колеги навіть навчили мене розуміти деякі нюанси. Вони часто вже за характером повідомлень можуть приблизно визначити, йдеться про дрони чи ракети і в якому напрямку рухається загроза. Проте є речі, до яких не підготує жоден застосунок. Пам’ятаю одну ніч у Києві. Було близько другої години. Я прокинувся від такого гуркоту, ніби стріляли просто в моєму номері. Настільки це було гучно. Здавалося, довкола відбувається щось жахливе. І це тривало кілька годин поспіль. Лише потім я зрозумів, що це працювала українська протиповітряна оборона, яка збивала ракети й дрони. Такі ночі залишаються в пам’яті надовго. 

– За ці роки ви добре пізнали Україну та українців. Якими бачите їх сьогодні?
– Українці – дуже сильний народ. Дуже гордий, дуже працьовитий і надзвичайно відданий своїй країні. Це одна з перших речей, яку я зрозумів, працюючи тут. Ми часто говоримо про футбол, але насправді багато речей виходять далеко за його межі. За ці роки я побачив людей, які втратили домівки, були змушені переїхати в інші міста або навіть країни, але не втратили відчуття належності до своєї землі. Особливо це помітно під час матчів єврокубків. Уже чимало років ми не можемо проводити міжнародні матчі в Україні, тому граємо в Польщі, Німеччині та інших країнах Європи, але на кожній грі бачимо величезну кількість українців, і це не лише вболівальники «Шахтаря». Це просто українці, які приходять підтримати свою країну. Багато хто приходить із прапорами, багато хто долає сотні кілометрів заради кількох годин на стадіоні. Навіть якщо людина все життя підтримувала інший клуб, у такі моменти вона підтримує Україну. Це дуже відчувається.

– Чи знайомі особисто з людьми, яких війна торкнулася безпосередньо?
– Авжеж. За ці роки таких історій було багато. У нашому клубі були люди, які добровільно вирішили піти на фронт, у деяких футболістів воюють родичі. І що мене вражає найбільше – дуже багато людей хотіли б піти воювати самі. Можливо, комусь за межами України це складно зрозуміти, але тут дуже сильне відчуття зв’язку зі своєю землею. Люди сприймають країну як щось особисте, саме тому вони готові її захищати. Не хочу говорити про політику чи військові питання, це не моя сфера, але можу сказати одне: українці не здаються. Щоб змусити українця здатися, потрібно буквально зв’язати йому руки й ноги. Поки в нього залишається хоча б найменша можливість чинити опір, він боротиметься.

– За ці роки вам надходили пропозиції від інших клубів. Чому залишаєтеся?
– Скажу чесно, я ніколи спеціально не шукав можливості піти. Так, певні пропозиції були, однак щоразу мені було дуже складно навіть серйозно замислюватися над відходом. Причина проста – люди. Упродовж цих років між нами сформувався дуже сильний зв’язок, ми разом пережили речі, які в нормальному житті люди іноді не переживають за десятиліття. Часто кажу, що п’ять років у нинішніх умовах відчуваються як двадцять п’ять років звичайного життя. Такі обставини дуже зближують, тому сьогодні мені важко уявити себе десь в іншому місці.

– Попри війну, «Шахтар» залишається одним із найстабільніших клубів регіону. Багато хто дивується, як це взагалі можливо в нинішніх умовах.
– Я теж часто про це думаю. Якщо чесно, на мою думку, головна причина – це президент клубу Рінат Ахметов. За роки роботи у футболі я зустрічав багатьох власників і президентів клубів, але таких людей – небагато. Він не просто фінансує клуб. Він живе ним. Для нього «Шахтар» – це частина життя. Дуже важливо й те, що він чудово розуміється на футболі. Багато президентів люблять футбол, але далеко не всі його справді розуміють. У випадку з Ахметовим це саме так. Він завжди мислить стратегічно. Навіть зараз, коли клуб змушений працювати в надзвичайно складних умовах, він продовжує дивитися далеко вперед. Ще під час роботи Роберто Де Дзербі ми багато говорили про майбутнє клубу. Ідея була дуже амбітною: не просто домінувати в Україні, а поступово наближатися до рівня найкращих клубів Європи. Звісно, ніхто не говорив про те, що «Шахтар» завтра виграє Лігу чемпіонів, та ми хотіли бути конкурентними на найвищому рівні, регулярно діставатися пізніх стадій єврокубків і поступово скорочувати відставання від футбольної еліти. Саме тому війна стала таким болючим ударом не лише по країні, а й по самому проєкту.

– Наскільки великим було розчарування після того, як цей проєкт фактично зупинився?
– Дуже великим. Ми бачили перспективу, бачили потенціал команди, бачили, як швидко вона розвивається. У нас був молодий тренер із чіткою ідеєю гри, був клуб із великими амбіціями та футболісти, які прогресували буквально на очах. Звичайно, зараз працювати значно складніше, проте я впевнений, що стратегічне бачення президента не змінилося. Якщо не сьогодні, то завтра він знову захоче бачити «Шахтар» серед найсильніших клубів Європи.

– Саме тому клуб продовжує інвестувати в молодих футболістів?
– Саме так. Якщо подивитися на наш склад, то можна побачити, що більшість гравців дуже молоді. Для нас футболіст у 23 роки – це вже майже досвідчений виконавець. Ми постійно шукаємо талант на ранньому етапі розвитку. Це частина клубної філософії. 

– Чи багатьма вашими футболістами сьогодні цікавляться провідні клуби Європи?
– Так, і це абсолютно нормально. Ми вже отримували пропозиції щодо кількох наших гравців і відмовлялися від них. Річ у тім, що президент ніколи не дивився на футболістів виключно як на активи для продажу. Якщо молодий гравець має потенціал вирости ще сильніше, він хоче дати йому час. Для нього важливіше спортивне зростання команди, аніж швидкий прибуток від трансферу. Якщо футболістові дев’ятнадцять чи двадцять років, він уже виступає в Лізі чемпіонів і має потенціал стати одним із найкращих у своєму амплуа, то навіщо поспішати? Саме тому чимало наших гравців залишаються в клубі довше, ніж могли б. Звісно, бувають ситуації, коли пропозиція стає настільки серйозною, що її неможливо ігнорувати, або сам футболіст відчуває, що настав час рухатися далі. У таких випадках клуб завжди готовий до діалогу. Але головна мета ніколи не полягала в тому, щоб просто купити дешевше й продати дорожче. Головне – побудувати сильну команду.

– Якщо говорити про найбільші трансфери останніх років, то Мудрик залишається номером один?
– З погляду фінансів – безумовно. Перехід Михайла Мудрика до «Челсі» став найбільшим трансфером в історії клубу. Однак сьогодні маємо й інших гравців, які привертають увагу провідних клубів Європи. Це означає, що система продовжує працювати. Попри всі труднощі, «Шахтар» залишається клубом, який уміє знаходити, розвивати та виводити на новий рівень молодих футболістів.