Кирило Верес — командир 20-ї окремої бригади безпілотних систем "К-2", полковник ЗСУ, Герой України. У 2025 році "К-2", тоді ще полк, завершив перехід із Сухопутних військ до складу Сил безпілотних систем. Суспільне зустрілося з Кирилом Вересом під час його короткого візиту до Києва, щоб поговорити про масштабування його підрозділу до бригади, виклики для "К-2" на полі бою, а також ключові потреби військових щодо покращення умов служби. Текстову версію подано зі скороченнями й незначним редагуванням для простоти сприйняття. Відеоверсію розмови дивіться тут.
Коли ми записували інтерв'ю попереднього разу — це був листопад 2023-го — "К-2" іще був батальйоном. Зараз це вже бригада. Як ви справляєтесь з масштабуванням?
Про це треба спитатися в мого вищого керівництва. Я вважаю, що справляємось.
Часто у підрозділів, які масштабуються, наприклад, є проблема з браком людей.
Тут важливо, щоб це не звучало як вихваляння. У мене на початку формування було дві проблеми. Перша — місце, де розмістити особовий склад. Друга — ліжка, бо країна не встигала забезпечувати нас ліжкомісцями. Бо ми настільки швидко масштабувалися.
Зараз у мене проблема з вільними місцями, з "клітинками" [вакансій у штатному розписі]. Тобто вони є, бригада ще заповнена не повністю, але це тилові посади, а в нас пріоритетність – бойові. Це проблема, яку озвучує мені штаб і через яку я зараз приїхав до Києва. Масштабування ще бригади, щоб було більше "клітинок".
Виходить, у вас не зовсім типова проблема як для підрозділу, що масштабується.
Я не знаю за інші підрозділи Сил безпілотних систем. Але якщо порівнювати з піхотними, то, звісно, у них проблем у сотні разів більше. І це (брак вакантних місць — ред.) точно не їхня проблема. Якщо не враховувати, мабуть, два-три [виняткові] підрозділи в Силах оборони.
Коли минулого разу я постила наше з вами інтерв'ю в соцмережі Х, Богдан Кротевич, на той момент іще начальник штабу “Азову”, залишив коментар, що Кирило Верес – “дуже крутий комбат, який давно вже міг би керувати бригадою”. Минуло майже три роки – і ви тепер керуєте бригадою.
Це він напророчив?
Можливо.
Як я зрозуміла з ваших попередніх інтерв'ю, то "К-2" зараз працює на кількох напрямках одночасно. Давайте спробуємо узагальнити, підсумувати: якою була війна в 2025 році, чим вона для вас відзначилась?
Та особливо нічим. Я насправді тільки вчора задумався, що як підрозділ безпілотних систем К-2 існує тільки рікУ грудні 2024 року "К-2", що був батальйоном у складі 54-ї ОМБр, став 20-м окремим полком безпілотних систем. У вересні 2025 року полк "К-2" завершив перехід із Сухопутних військ до Сил безпілотних систем ЗСУ. 1 листопада 2025 року "К-2" став 20-ю окремою бригадою безпілотних систем.. Мене призначили в кінці [2024] року – і в мене вже, скажімо так, багатотисячне, потужне військо.
Швидко промайнув рік. Пам'ятаю, були перші екіпажі “мавіків”, перший знищений ворог, перша трансляція, перший політ — тоді сотий противник знищений, тисячний, трьохтисячний. Воно все дуже швидко несеться.
Зараз ми ще більше масштабуємося. Ми все-таки маємо виконувати наше призначення. Маємо все-таки перенести наше ураження в глибину [ворожої території]. Я ніколи не розглядав ураження за 50, 100 кілометрів. Я й зараз не дуже цього хочу, але розумію, що це вже потрібно. Тож за рік від 500 метрів від переднього краю на "мавіку" до уражень на глибині понад сто кілометрів — це масштабування величезне.
Коли Богдан Кротевич писав [свій коментар], вони ще були бригадою. А тепер "Азов" уже корпусУ квітні 2025 року стало відомо про створення 1-го корпусу НГУ "Азов", основою якого стала однойменна бригада.. 2025 рік був роком масштабування всіх підрозділів, які виборювали якесь своє місце самостійно.
Давайте тоді під таким кутом запитаю: як змінилася війна для підрозділу безпілотних систем?
Для нашого ніяк.
У мене є знайомий пілот БпЛА, не з вашої бригади, який не так давно провів на позиціях 25 днів. Це вже щось звичне для екіпажів БпЛА? Чи це все-таки сумний “рекорд”?
Я розбирався з однією ситуацією — в нас один хлопчик пробув на позиції 30 діб. Там був ряд технічних причин, я особисто йому додзвонився й він каже: "Командире, стоп-стоп-стоп. Це я захотів, моє особисте право". Він пробув 10 днів, мав змінитися, знову пробув 10 днів. Каже: "Я просто не хотів змінюватися".
У нашому підрозділі це нестандартна ситуація. В нас трошки інші графіки. Це не тому, що ми якісь важливі чи приблатньонні, ні. У нас середній графік пілота – це 12 годин. Але якщо йдуть вночі штурмові дії або треба комусь щось "віднести" (доставити посилки — ред.), зробити мінне поле, зробити якесь вогневе ураження по живій силі, по бліндажах, по техніці – вони все одно виходять і працюють. І вони можуть так, образно, підхалтурювати до другої ночі, а треба вже бути на бойовому чергуванні о шостій ранку.
Моє особисте бачення, що на сьомий день коефіцієнт корисної дії цього пілота падає в геометричній прогресії. На 15-ту добу це вже просто людина, яка щось зробить. Якщо подивитися, скільки він знищує в перший день – за п'ять вильотів, умовно кажучи, п'ять цілей — то на 15-й день за п'яти вильотів буде одна ціль. Промахнувся, не побачив. Втрата майна здебільшого зростає в геометричній прогресії. Тому намагаємось таке не практикувати.
Скажу більше, підрозділи самостійно вирішують, скільки [днів на чергуванні] їм потрібно. Я не впливаю, скільки [пілот] перебуває на позиції – п'ять днів, сім чи 10. Це вирішують командири підрозділів, взводів, рот із комбатами.
Я відзначила для себе в 2025 році багато історій про те, як бійці, переважно піхотинці, проводять сотні днів на позиціях. Це якась специфіка війни зараз? Ускладнена логістика, [наприклад]. Чи це все-таки питання до організації служби?
Всього потроху. [Єдиного] кореня проблеми в цьому немає. Десь не вистачає особового складу, немає ким замінити. Десь ускладнена логістика. Десь трошки недалеке військове керівництво. Але здебільшого це просто брак особового складу, на жаль.
Але для розуміння: якщо людина пробула на позиціях 200 днів, ти знову її потім туди не засунеш. Ні через тиждень, ні навіть через місяць. Це моя особиста думка. Було таке, що хлопець побув [протягом тривалого часу на позиціях] і повернувся [на передову] через місяць. Але це одиниці. Тому, я знаю, підрозділи проводили практику 30-30.
30 днів на позиціях, 30 днів [відпочинку] потім?
Не будемо говорити, де був цей відпочинок. Можливо, з сім'єю, можливо, за кордоном, можливо, за 20-30 кілометрів в тилу — але був повноцінний нормальний відпочинок. І я знаю, що за пів року таких ротацій у тому підрозділі не було жодного “відмовника” чи хлопця, який би скоїв СЗЧ. Вони розуміли: якщо “тема” ця [з таким графіком] “не вигорить”, вона “не вигорить” для всіх. Тому вони просто один за одним дивились самі набагато більше.
Я вважаю, в деяких випадках це досить робоча модель. Люди не можуть бути без ротації.
Як я розумію, змінився також рівень загрози для екіпажів дронів. Ситуація наблизилася до того, з чим стикаються піхотинці: немає як такої чіткої лінії фронту, вже є випадки бойових зіткнень піхоти ворога з екіпажами БпЛА на позиції. Чи це масове явище?
Це явище присутнє досить таки багато. В нашому підрозділі такого ще не було. Це не тому, що ми стоїмо за 100 км [від лінії зіткнення] – ні. Я давав наказ відводити свій особовий склад. В нас дуже гарно працює аналітичний відділ розвідки. І коли ми розуміємо, що не можемо "зняти" [ворожу] позицію, а ситуація небезпечна, ми підсилюємо пілотів розвідниками. Завдання пілотів – літати, розвідників – охороняти. Вони сидять собі вночі, поки мої пілоти сплять, і охороняють їх.
Були ситуації, що я давав наказ відходити пілотам, а вони відмовлялися. Казали: “Ми двіжанемо”. Але я не хочу випробовувати долю тільки тому, що цей фахівець [готовий ризикувати]. Ми зараз говоримо про нього не як про людину, а саме як про фахівця. Він багато коштував і мені як командиру, і країні. У стрілецькому бою не факт, що він знищить 100 ворогів. А гарний екіпаж бригади "К-2" за місяць у середньому знищує 50-70 військовослужбовців [ворога]. Я знаю екіпажі, які знищують і по 150. Тому навіщо мені їх вводити в стрілецькі бої і грати в цю лотерею, якщо країна втратить потім набагато більше? Тому ми стараємось відводити.
Донедавна було уявлення, що оператор БПЛА – це ще відносно безпечна військова професія. Виглядає так, що це змінюється.
Якщо ми говоримо за оператора “мавіка”, то в середньому розвідувальний дрон мультикоптерного типу “мавік” літає на вісім кілометрів. Беремо зараз чотири кілометри в глибину [ворожої території], що нам треба [там щось] дивитися — то наш розрахунок має сидіти за три-чотири кілометри [від лінії зіткнення]. Можливо, п'ять, можливо, шість — але, можливо, й два. В середньому рахуємо чотири. Це дальність пострілу будь-якого міномета. Штурмові групи противника інфільтруються, можуть за день пройти також кілометр, два, три.
Так, [пілоти БпЛА], звісно, не перші підпадають під удар противника. Але це також дуже небезпечно. Тобто, пілот “мавіка” – це взагалі не “шара”. У нашому підрозділі я ціную “мавіководів”. Я, можливо, їм не говорив цього раніше. І не буду говорити. Але це одна з найважчих професій.
Може, вони подивляться наше інтерв’ю.
Не треба їм дивитися. Все одно не переведу з “мавіків”, там і залишу.
Я ще хочу наголосити на слові "системи" у вашій назві як бригади безпілотних систем. Безпілотники зараз – це не тільки те, що літає. Ваша бригада активно працює з наземними роботизованими комплексами. Протягом останнього року ми могли бачити відео й чути повідомлення про те, як НРК евакуюють поранених, наприклад. Або як їх активно залучують у логістиці.
Але ще цікаво — який потенціал НРК, щоб із логістичних стати ударними? Чи ви активно працюєте в цьому напрямку?
Ми працюємо. Великих успіхів тут на сьогодні не маємо, бо це не було пріоритетним завданням. У мене вистачає військовослужбовців, які можуть знищити ворога по-іншому. Нам потрібно насамперед забезпечити свою логістику та підрозділи, яким потрібна допомога.
Пів року тому пріоритетом для нас було достукатися до людей, що НРК взагалі потрібні. Дякувати Богу, сьогодні в Україні на місяць робиться… Якщо в нашому підрозділі в середньому на місяць десь 220-230 місій, то загалом тисяч шість-сім місій Сили оборони в Україні на місяць роблять. Але нехай навіть п'ять тисяч — перевозять тисячі тонн вантажів. Моя бригада в середньому перевозить тонн, можливо, сім-вісім. Топові підрозділи перевозять на місяць 50-100 тонн вантажів.
Тобто це просто ешелони барахла, які їдуть на позицію. Люди це в житті на своїх горбах не витягли б.
Тобто логістика – це зараз ключове завдання, яке виконують НРК?
Почнімо із запитання: що на війні важливіше – автомат чи бронежилет? Це одвічна суперечка. Але без автомата на війні можна опинитися? Можна знайти пістолет, саперну лопатку. Можна вкрасти автомат. А без броника взагалі на війну їхати [невиправдано] небезпечно.
Тому наша робота на сьогодні – вибудувати нормальні логістику й евакуацію. Зараз поранених, за моїм підрахунком, на місяць вивозять десь 100-150.
Роботами.
Роботами. Я не кажу за ті підрозділи, про які не знаю. Їх дуже багато. Але мінімум 150 вивозять точно. Наш підрозділ у середньому на місяць вивозить 10-12 поранених з інших бригад. А раніше говорили, що таке неможливо.
Тому ми хочемо донести: давайте [спершу] зробимо логістику, підвезення, евакуацію. А в кого все добре виходить і є вільні люди — [хай застосовують НРК в інших цілях] У нас також є частина військовослужбовців, які займаються бойовими модулями. Просто…
Не пріоритет поки що.
Тут нема ще чим хизуватися.
Ваша бригада постила в ютубі відео про те, як НРК вполював трьох російських піхотинців.
Це був НРК-камікадзе, так. Не такий, який оснащений кулеметом.
На вашу думку, потенціал типу ударних НРК існує? Це ж до питання про те, чи може робот замінити піхотинця на передовій.
На сьогодні — не замінить. Хтось же має в ньому акумулятор поміняти, в кулеметі затримку прибрати, хтось має його змастити, почистити.
Підсилити – так. Але щоб повністю замінити – ми зараз що, поставимо на 100 кілометрах [лінії зіткнення] самих роботів? Такого не буде. В якихось спецопераціях – так. Десь якийсь як “секрет” виставити невеличкий спостережний пост, зробити якусь дрібну капость – так.
У НРК на сьогодні є багато проблем, які потрібно розв'язати. Коли в нас буде свій нормальний зв'язок і роботи зможуть їздити зі швидкістю 30-40 кілометрів, тоді живучість цього засобу буде вже не один або два виїзди на ЛБЗ, а хоча б три-чотири.
Також ваша бригада у себе в ютубі постила відео, як НРК забирав з поля бою полоненого окупанта. Не кажу “росіянина”, бо виявилось, що це був громадянин Болгарії.
Споконвічний мешканець українських земель.
Я пам'ятаю, що "К-2" свого часу брали полонених за допомогою дронів. Навіть вагнерівець серед них був.
Так, Андрюшу. Андрюшу брали ми в полон. Бачите, я навіть пам'ятаю всіх, кого так захопили.
Насправді ситуація банально проста. 115-та бригада відбила штурмові дії ворога, взяла противника в полон. Ми досить гарно спілкуємося з командиром бригади й підтримуємо його на тому напрямку. Якраз за тиждень до цього я сказав: "У мене там НРКшка їздить і в неї дуже мало місій". Вона не так часто потрібна, як я хотів би, щоб вона була залучена. Бо для мого підрозділу там потрібна одна місія в день. І екіпаж здебільшого сидить і нічого не робить: три години попрацював і нема зайнятості. Він каже: "Загрузим". І прийшла халтурка.
Але нам його зарахували як колоди чи як тушонку. За кожну місію, коли ми вивозимо, скажімо, поранених чи, не дай Бог, загиблих — враховуючи, що НРК набагато більше ризикують, бо треба під'їхати прямо на передню смугу фронту, і це досить великі втрати… В нас були місії, що ми на одного нашого пораненого воїна використовували три НРК і не доїхали до нього.
Тому є система преміювання. Болгарина прирівняли до відра тушонки, тобто в нуль. Це була “логістична місія” – не місія із захопленням, не місія навіть із пораненим. А просто з баластом.
Міністр оборони Федоров озвучив як одну зі стратегічних цілей – 50 тисяч убитих росіян за місяць. В одному з нещодавніх інтерв'ю ви сказали, що це “приблизно вдвічі більше ніж зараз. Але це можливо”.
Я сказав не так. Я сказав, що в нас на сьогоднішній місяць, мабуть, у Силах оборони десь буде 25 [тисяч] офіційно підтверджених, верифікованих убитих із дронів. Не в стрілецьких боях, не артилерією, без полонених — чисто дронами. Система "єБалів" оцінює вбивство дронами.
У той місяць, коли я це говорив, у нас було 32 тисячі [убитих окупантів загалом] у Силах оборони України. То 50 тисяч – так, це більше вдвічі. Але я прогнозував, що наступний місяць буде спад, бо були досить “нелітабельні” погодні умови. От коли я це говорив, то розраховував, що у нас буде 25-26 тисяч. І так, треба знищувати вдвічі більше. Але це можливо.
А як вам взагалі така стратегічна ціль?
Вогонь.
Але я не можу сперечатися з міністром оборони, але якщо вже в мене питають, то я вважаю, що так, має бути система преміювання. І завжди, коли є система преміювання, має бути рівноцінна система покарання.
Не так [лагідно], що "ата-та, так більше не роби". А конкретно жорстко брати – і "драти", і "драти", і "драти".
Поясніть.
Якщо ми за щось хороше преміюємо командирів, підвищуємо [у званні], то є підрозділи, які в рейтингах не роблять нічого, на жаль. Якщо в нас зараз у Силах оборони, умовно, 350 підрозділів — це не секрет, так говорив міністр оборони — які знищують, умовно, 30 тисяч військовослужбовців росіян, то 80% усіх втрат противнику завдають перші 50 підрозділів.
То це виходить, що одні гребуть за всіх? Це неправильно. А що роблять інші?
Так, вони воюють. Безумовно. Але облишмо зараз лірику — в нас війна на виживання. Війна – це піт, сльози, кров, смерть, лайно і взагалі всяке, що в цьому житті є некрасивого. Це, на жаль, прийняття непопулярних, не завжди комфортних рішень. Особливо щодо військових, особливо в підрозділах піхоти. Бо завжди якесь твоє рішення – це або хтось живе, або в когось збільшується шанс на смерть.
То чому тоді так? Чому наше командування мені ставить ставки: 500 [уражених окупантів на місяць] – мало, 600 – мало, 700 – мало, 800 – мало. Мені вже розказують, що й 1000 – мало! Треба вбивати більше, Кириле, треба знищувати більше. Я це і сам розумію, я й сам кажу… От у мене на сьогоднішні ціль – півтори тисячі. Бажання і мрія, щоб наша бригада знищувала 1500 [осіб у] противника, “200” і “300”.
Усі мої “діти” знають, що я, бл*дь, раз на тиждень кричу: "Бл*дь, тисячу-півтори, тисячу-півтори". І обіцяю: якщо буде півтори, перший місяць буду мовчати. Але потім є всі шанси, що буду кричати за дві тисячі. Це спитайте в кожного бійця, бо всі чують мої ці повідомлення – я це записую прямо в загальну групу.
Тоді чому ми намагаємось масштабуватися і робити більше, а є підрозділи, я їх називаю “утриманці”. Не в образу солдатам… Бійці однакові всюди. У будь-якій бригаді ТРО, у будь-якій механізованій, безпілотній. З одного населеного пункту, з Києва, з Київської області, з Львова, з Львівської області. Однакові люди. Тоді, мабуть, проблема в командирах.
Чому одна бригада має знищувати 100-200, тисячу, три тисячі – а інша бригада не може вбити 15, б*дь? 15 руських.
Мабуть, завжди можна сказати, що оскільки активна фаза війни, в нас не вистачає людей.
Коли я був комбатом у 54-й механізованій бригаді, мій розрахунок, в якому головний пілот отримав Героя України, за місяць знищив 120 військовослужбовців [противника]. Чи 115, чи 120. Я зараз говорю: хай бригада якась знищує 40. Бригада, де буде 40 розрахунків. Ось у цьому проблема. В нас одні ху*рять, а інші на них їдуть.
Так, смугу тримають всі. Але смуги є різні. Є смуга, як, образно, в мене була в батальйону на Сіверському напрямку, де за місяць до тебе могло приїхати 50 одиниць броні. Я коли був у Красногорівці, до мене на тиждень по 100 одиниць броні приїжджало. І в Мар'їнці. Атака зранку, атака вдень, атака ввечері.
Інші підрозділи – так, вони також стоять. Стоять на смузі, тримають ЛБЗ, честь і хвала. Але командування бригади хай дивиться по-іншому – що є одні, які п*здячаться, бл*дь, в г*вніну. А інші – в напівлайтовому режимі. Це не до людей питання – це питання до командирів.
Тобто тут питання не мотивації, а страху перед покаранням, так? Ці люди повинні боятися покарання за неефективну роботу.
Звісно. Армія – це неприбутковий організм. В чому, я завжди кажу, найбільша проблема армії? Робиш погано — [не отримуєш за це] – ні хріна. Робиш добре — ну, молодець. У бізнесі: не працює твій магазин рік – закрили його і зробили новий. Змінили директора, персонал, асортимент. В армії такого нема. У нас здебільшого, щоб, бл*дь, відчпокати (покарати — ред.) – треба підвищити.
А як це покарання може виглядати?
Я зараз скажу й мене всі комбриги зненавидять. Я не буду всього говорити. У мене була одна ідея, але з цим не погодяться.
Це притягнення до відповідальності? Звільнення? Штрафування?
Ну, понижувати в званні хоча б. Я не буду справлятися зі своїми обов'язками – понижуйте мене в званні.
А зараз, судячи з того, що ви кажете, немає нічого?
Нема нічого, так.
Це я вів до чого – як підвищити ефективність. Мають усі працювати. Якщо ми зараз говоримо за футбол, у футболі 11 гравців. Вони ж усі бігають. Не сім бігають, а чотири "на папіросі" стоять. *башать усі. І тут мають *башити всі. Так, є найкращі, є трошки слабші — але всі мають грати й працювати на перемогу. А бути аби бути – це неправильно.
Зараз можна, звичайно, сказати, що в мене безпілотна бригада. Але такий маленький нюанс – я вісім років у піхоті, із 2014 по 2022 роки.
Нещодавно президент дав Героя України прикордоннику, який за час своєї служби знищив 524 російські піхотинці. Як ви оцінюєте цей результат і наскільки це унікальна ситуація?
Ця – унікальна. Потужно. Прямо сказати, що він топовий – ні, не можу. Буває більше. Але те, що це достойно – взагалі тут питань немає. Та трьох убий – і ти вже… Якщо наші 800 тисяч Сил оборони вб'ють хоча б один до трьох, Росія закінчиться.
Я знаю, в якому підрозділі нагородили цього військовослужбовця. Це “Фенікс”.
Я вважаю взагалі: зробив хороше діло – отримай [нагороду]. А в нас раніше в армії було неправильно заведено: нагороду – раз на рік. І виходить, ти 5 березня прийшов, врятував світ – і рік ти більше не робиш ніхріна. Бо ти за рік більше нічого не отримаєш. Це ж Совєтський Союз!
Зробив – отримав, зробив – отримав. Як хороше, так і погане.
Про наступ росіян 2025 році. Серед іншого, наприкінці минулого року Сили оборони України відступили від Сіверська, де "К-2" довго тримали позиції. Для початку узагальнимо: що, за вашими спостереженнями, дало можливість росіянам просуватися в 2025 році?
Їх набагато більше. І вони набагато свіжіші. У них постійно свіжі сили, постійно. Там живучість особового складу настільки мінімальна, що вони в них не втомлюються. Він прожив 20 днів на передовій, здох – новий прийшов з іншими силами.
А наші люди — 100, 200 днів. Звісно, втомлюємося. Люди, які воюють три роки, чотири роки – це досить важко.
Тоді це повертає мене до запитання про ціль у 50 тисяч знищених на місяць росіян. Вони й так активно поповнюють своє військо. А можна ж оголосити відкриту мобілізацію і взагалі набрати одномоментно, наприклад, 500 тисяч людей.
Я не знаю, звідки у вас така інформація, що вони можуть набрати, умовно, 500 тисяч. Це будуть сітками всіх по вулицях ловити? Бо зараз у них в середньому набір особового складу – 30-40 тисяч на місяць.
Чому така цифра? Банально просто. Якщо противник набирає 40 тисяч військовослужбовців на місяць, а ми знищуємо 20 [тисяч] — у нього завжди виходить резерв плюс 20 тисяч. За рік це плюс 200 [тисяч]. Це величезна армія, яка може атакувати на будь-якому напрямку, й жоден фронт здебільшого цього не втримає.
А коли ми в них постійно робимо дефіцит особового складу, то в них нема з чого зробити резерв, оперативно щось кудись перекинути. І вони будуть з нами на рівних наших умовах. І нам через якийсь час просто автоматично стане легше. Вже буде не 10 атакованих ділянок, а три. Не зможе ворог просуватися. Звісно, якщо він оголосить мобілізацію й нашкребе пів країни – так. Але це треба ще оголосити мобілізацію. І вже будуть іти не тільки ідейні, а і з Пітера, і з Москви, і "еліта" хоч нарешті прийде. Хай же прийде хтось розумний, хто потім пост напише у фейсбуці. Хто застрелить якогось генерала або застрелить якогось військкома — я щиро в це вірю. Або знову спалить якийсь військкомат. Така гра на перспективу – вона вже набагато краща.
Коли я вас запитала, чому, на вашу думку, росіянам вдалося наступати в 2025 році, ви сказали: "Люди". Якщо запитати: чому Силам оборони України не вдалося – ну, не вдавалося подекуди – стримувати цей наступ, це теж люди?
Так, звісно. Противника набагато більше.
Тут треба розбиратися по кожній бригаді. Я хочу утриматись від цього коментаря і дуже раджу [зробити те ж] нашим військовим чи політичним “експертам”. Або якщо хтось, наприклад, працює в Сіверську, розповідати, як у Запоріжжі наступається. Та я гребу, як там наступається, чи як там обороняється! Я там не був ні разу в житті. Що я можу знати про ті умови, про ввідні від того комбата чи командира роти?
Я можу говорити за смугу фронту в тих бригадах, в яких я є.
Я хотіла б згадати за Сіверськ. Наприкінці року Путін робив “пряму лінію” в Москві й багато говорив про “взяття” Сіверська. Навіть на цю “пряму лінію” привели якогось офіцера з Калмикії, який розповідав, як він його “брав”.
"К-2" довго тримав оборону Сіверська – понад два роки. Чи ви зрозуміли відступ Сил оборони звідти наприкінці 2025-го?
Я зрозумів. Склалась така ситуація. Я знаю набагато більше: так склалося, вже треба [було відступати], виходячи з того, що є.
Ця проблема не стала тільки в той день [відходу] – вона почалась набагато раніше. Ще за нас, коли мій батальйон був виснажений, у мене була смуга фронту на батальйон 11,5 кілометрів. Навіть бригади у 2023-му, 2024-му тримали менше, ніж один механізований батальйон. Так, із підсиленою компонентою артилерії, так, у нас були свої танки, досить-таки розвинена дронова компонента. Але це все-таки був механізований батальйон. Якби Путін знав, що вони за три роки не могли прорвати один механізований батальйон, там треба було не “героїв Росії” давати – а порозстрілювати всіх тих, кого він там зараз нагородив.
Це ж просто смішно. Вони думали, що проти них б'ється мільярдне військо. Та там людей у мене було не так то й багато. Звісно, були сусідні підрозділи, сусідні батальйони потужні. Ми воювали [разом]. Але все наше військо було невелике. Ми просто маневрували і були трішки розумніші, ніж вони.
Але не можна три роки виїжджати на одній ідеї. І противник кинув досить великі свої сили й засоби на цей напрям.
Втім, зараз просування ж майже закінчилось.
Вже рік, відколи у США змінився президент, тривають зусилля посадити Росію за стіл переговорів. Я знаю, що військові не люблять коментувати ні політику, ні переговори. Я запитаю інакше про це.
Практично всі гості, які приходять до нас на інтерв'ю поговорити саме про переговори, на запитання, як Україні вдається вже рік не погоджуватися на поступки, які їй намагаються нав'язати, дають одну відповідь: це заслуга українського солдата, це заслуга Сил оборони України.
Враховуючи те, як ми обмежені в людських ресурсах, скільки Україна ще може дозволити собі воювати й не приймати поступки, до яких її штовхають?
Ще можемо. Багато зможемо. Більше як рік, більш як два зможемо, і три зможемо. Чесно? Я просто більш як три роки ще не збираюсь воювати. Довоюю до 40 – і потім ухожу, дорогу молодим. Але зможемо.
Щось мені підказує, що ви так могли казати вже за цю війну – “ще три роки і все”.
Я так і казав. Але я своє слово стримав – комбатом я більше б не зміг би бути. Довелось піти на підвищення.
Зараз відчуваю, що стало в деяких випадках трошки легше. Інший рід військ, я бачу результат нашої роботи. Близько тисячі кожен місяць "мінусується" ворога. Тому Україна зможе ще. Я щиро в це вірю. І ми зробимо все, щоб Україні було легше.
Я хочу завершальну частину нашої розмови присвятити вашим “дітям”, як ви їх називаєте, – військовослужбовцям "К-2". Яке покращення умов зараз реально потрібне військовим?
Мабуть, про болюче питання я зараз скажу… Ми зараз говоримо тільки за підрозділ, який я очолюю. Велике у мене проблемне питання – я вважаю, треба підняти заробітну плату військовослужбовцям. Вони всі рвуться в бій, здебільшого всі хочуть на війну. Але в мене є начальники служб, які мають робити роботу – хтось займається списанням, хтось видачею, інструктори, п'яте-десяте.
Хто зараз скаже, що інструктори отримують 30 тисяч і більше – то це в навчальних центрах. У наших школах не отримують, бо нам дешевше нирку продати, ніж зробити йому ці всі документи, щоб він отримував ці гроші.
Тобто фактично зарплата такої людини – це скільки зараз?
В середньому, [зарплата] військовослужбовця – це 20 тисяч. За 20 тисяч квартиру ти не знімеш. Ми, [виходить], самі підштовхуємо до того, щоб або людина мала їхати на війну [й отримувала "бойові"], або мала красти. Продавати соляру, дизпаливо, бензин, харчі, речі… Бо людині банально просто треба за щось… Коли в солдата мовчить дружина і задоволена дитина, його вже мало що бентежить в цьому житті. Ну, відносно, але він може сконцентруватись на роботі.
Тому я вважаю, що потрібно підняти грошову винагороду. Я не кажу за себе — у мене нормальна зарплата. Трошки більше, ніж у моїх військових, ніж у моїх “дітей”. Але командир повинен терпіти тяготи військової служби. Тому я за людей говорю. Особливо за тих, які виконують специфічні завдання в тилових частинах. Бо кажу, в нас зараз проблема: у мене люди просяться на війну.
Щоб отримувати більше грошове забезпечення...
… щоб забезпечити свою сім'ю, так. А я принципово не можу їх послати на війну. Або можу послати – і тоді деякі в мене процеси тилові [просідають]. Війна війною, але списання, облік майна, закупівлі – ніхто цього не знімає з військової частини. Ми – велике господарство, величезне. В першу чергу, це – господарство. Тому для мене це проблема.
Не раз уже згадувалося в публічному просторі, що демобілізація поки неможлива. Із соцмереж "К-2" я зрозуміла, що відпустки у ваших військових є…
Сьогодні три підписав за сімейними обставинами.
У 2025 році Міноборони й Генштаб презентували ідею нових контрактівУ грудні законопроєкт про запровадження мотиваційних контрактів у Силах оборони схвалили на рівні Кабінету міністрів. Документ зараз на доопрацюванні в Міністерстві оборони через зміну міністра, повідомили 1 березня в ОП.: підписуєш контракт на два роки, наприклад, відслужуєш і потім маєш рік відстрочки.
Обіднєнько.
Чому?
Для того, хто майбутній [військовослужбовець], це правильно. А моїм що робити? Вони що, в карті програні? Якщо вже робити, то і для одних, і для інших.
Ви ж як маєте троє дітей — ви ж усіх любите однаково. Чи ви любите найкраще найменшого або найстаршого? Якщо вже наша любов стосується всіх, вона має бути однакова – і до того, хто в майбутньому прийде, і хто зараз пішов [у військо], і хто вже прослужив п'ять років. Оце моє бачення як людини.
А з приводу відпусток – кожен командир сам вирішує, [як] йому будувати підрозділ, не знаю, стан душі, атмосферу [підрозділу]. Хтось вважає, треба відпускати. Хтось вважає, не треба. Це його особисте право.
Із минулого року ви – “хрещений батько СЗЧ”. Так вас називають у медіа, бо "К-2" у 2025 році активно залучала на службу тих, хто до того скоїв те, що називається за законом “самовільне залишення частини”. Чи й досі ця історія актуальна для "К-2" — чи, може, тенденція пішла на спад?
Взагалі не пішла на спад.
Наша військова частина автоматично є БРЕЗомБатальйон резерву. Військовослужбовець, який вирішив повернутися з СЗЧ, в першу чергу потрапляє до такого батальйону., тобто ми поновлюємо в себе напряму. Не так багато частин в Україні, які можуть це робити.
Чому ви вирішили розвинути цю роботу в системну історію?
Усе банально. Я знав, що вони підуть [до нас]. По-перше, це вже люди з досвідом. Як із позитивним, так і з негативним. Як із бойовим досвідом, так і за*обані життям.
Але вони цінують усе трошки краще. Так, у них є багато мінусів, здебільшого ці люди не на такому [сильному] драйві. Вони вже 10 років воюють, вони, знаєте, просто повільно їдуть. Але їдуть стабільно. Звісно, молодий, який прийшов тільки після [підписання] контракту — він набагато швидший, енергійніший, у нього запал кращий. Але цих людей потрібно вчити пів року. Я не можу випустити [молодого] через місяць на поле бою. Навіть якщо він захоче.
Ви згадали, що це – люди, які воюють 10 років. Власне, який середньостатистичний портрет військовослужбовця, який іде в СЗЧ, з досвіду роботи з такими людьми вашої бригади?
У мене здебільшого це військовослужбовці, які мають нормальний бойовий досвід – і рік, і два, і три. Досить маленька кількість тих, хто тиждень пробув на службі і потім втік, пішов із деяких причин.
Здебільшого це нормальні воїни, яких нормально потріпало життя й вони досить-таки багато вже провоювали. Здебільшого в піхотних підрозділах, або в підрозділах забезпечення — але вони хотіли воювати, а їх не відпускали.
Тому люди є різні. В нас філософія, для розуміння: не треба йти в СЗЧ, щоб перейти в "К-2". Взагалі не треба.
А як інакше? Перевестись?
Краще перевестись, так. Хоч ми й не пропагуємо цього. Не можемо зараз поставити на коліна піхотні бригади, це неправильно.
Але ж перевестися теж непросто, бо командир може не відпустити.
Намагаємося вирішувати, так. Звісно, це досить непросто. Я особисто спілкуюсь із багатьма командирами бригад. Але багато командирів підрозділів ідуть назустріч.
Хлопець, який скоїв СЗЧ, швидше входить у бій. Колишній СЗЧшник – це воїн на позиціях через два з половиною місяці. Якщо він із досвідом – через півтора.
Минулого року командувач Сил безпілотних систем Роберт “Мадяр” Бровді оголосив 15 тисяч вакансій в СБС. І на початку цього року він розповів, що з тих, хто подається на вакансії в Сили безпілотних систем, більшість – близько 75% – це військові, які хочуть перевестися. Тобто більшість людей, які подаються на вакансії – це не добровольці, не цивільні.
Так. Тому в нас переведень, якщо чесно, зараз майже немає. Бо це може означати, що за раз з однієї бригади [Сухопутних військ чи інших родів і видів військ] може піти 1000 військовослужбовців.
Люди є різні. Зараз взагалі люди хочуть мало йти на війну. До нас здебільшого, на жаль, чомусь звертаються вже, коли з різних причин потрапили в ТЦК і розуміють, що вже попадуть десь у якийсь піхотний підрозділ. Тоді вони переважно просяться до нас. А доти вони чомусь щиро вірять: нас не зачепить, нас не впіймають, не знайдуть, не побачать.
Думаю, що в багатьох підрозділів так. У Силах безпілотних систем — точно.
Давайте будемо чесні. Служіння в Силах безпілотних систем – скажемо так, легше, ніж у піхотних підрозділах. Тому охочих піти до нас більше, ніж у бригади [Сухопутних військ]. У першу чергу, звісно, комплектуються бригади, щоб поповнювати втрати. Щоб не було 300 днів на позиції, 500 днів, 700 на позиції. А до нас люди й так ідуть.
Я ще не чув, щоб хтось від [командирів підрозділів СБС] сказав: нам людей не треба. Ні, люди мають бути. Проєктів росте дуже багато, ми активно масштабуємось. В нас є бажання й дозвіл масштабуватися ще майже вдвічі.
У вас є бажання масштабуватися ще вдвічі?
Не тільки бажання, а ще й дозвіл від вищого керівництва.
Бачите, скільки у вас ще бажань. А ви кажете, що ще тільки три роки повоюєте.
Дорогу передам молодим.
Міністерство оборони повідомило, що працює над комплексною реформою системи мобілізації. Цікава ваша думка – на що в цьому процесі ще можна вплинути?
Я, чесно, нічого не чув. От якщо вже якось мене це напряму зачепить як командира підрозділу... Звісно, якщо ви мені зараз дали б тисячу військовослужбовців, я б результат показав набагато швидше, ніж як я буду масштабуватися по 300, по 400, по 200. Але ми масштабуємося [й так] і все нормально.
Я тоді інакше просто запитаю про мобілізацію. Ви сказали, що так склалося, що зараз люди не дуже хочуть іти на війну.
Люди ніколи не хотіли йти на війну, після 2022 року.
Відповідно, як спонукати, як змінювати мобілізацію в суспільстві, де люди не хочуть іти на війну?
Моє особисте бачення – це неможливо змінити в один день. Це треба було поколіннями готувати, через якусь пропаганду треба було діяти.
Я розумію, що через те, що ви постійно на війні, у вас можливості багато спілкуватися з цивільними немає. Але, наскільки я знаю, ви інколи заходите в соцмережі. З того, що ви там бачите, які у вас враження? Що зараз з українським суспільством?
Кошмар. Якби цей телефон не вартував стільки грошей, я б його просто розбив. От і всі мої враження про соцмережі. І пишу [там] тільки тому, що треба писати, і треба з людьми спілкуватися. Але взагалі я досить сильно не радий, що я це все [як командир] маю вести.
А що вас зачіпає?
Для мене досить-таки важлива стороння думка. Не розумію, чому так. При моїй професії має бути на все начхати, але мені це важливо. Я досить близько це сприймаю до серця.
Іще я дуже не люблю цю несправедливість: чому одні фігачать, а інші не роблять? Чому одних *буть, вибачте, сварять — а інших ні? Чому одні лягають із думкою, як знищити більше ворога... Такі, знаєте: “Що придумати? Може, треба кросівки в білий пофарбувати, може машину в чорний, може треба пішки ходити, може в церкву піти, може треба не ходити в церкву. Може, треба в три церкви ходити..." Я говорю: "Давайте введемо три капелани, щоб для всіх було добре. Будь-яке віросповідання, будь-яке все – аби тільки Бог був з нами і люди мої більше знищували".
А інші кажуть: “Та хрін із ним. День пройшов – і чудово". Що буде наступного місяця – “та хрін його знає, мені похрін".
От чому так? Бо це життя, життя несправедливе.
Коментарі під цим інтерв'ю будете читати?
Може в перший час, і потім через тиждень. У першу годинку напишуть нормально, а потім всі скажуть, що [те, що я сказав] — лайно. Я кажу: "З вашого дивана набагато краще видно, ніж із мого".
