Мабуть, у кожного з нас життя зараз розділене, і я не про до російського вторгнення та після, але про щоденне розділення.

Бо ти бачиш людей, які працюють, вчаться, гуляють з дітьми, і не знаєш про іншу частину їхнього життя. Ніхто ж не ходить з плакатом «у мене чоловік/син/батько/мати/сестра/донька воює», «у мене рідні в окупації/під постійними обстрілами», «у мене загинув…».

Ми тут в Житомирі у відносній безпеці, і вже перестали дбайливо ставитися один до одного, як це було у перші місяці великої війни. Я пам’ятаю, як тоді дивувалася цьому безмежно людському ставленню один до одного, відсутності криків на дітей, які щось роблять не так чи вередують. Навіть погляди тоді були інші: при першому зоровому контакті – насторожені, оцінювальні, свій чи чужий, а потім, коли таки свій – теплі, добрі.

А потім після втечи рсні від Києва і звільнення Харківської області та Херсону, все потроху почало змінюватися, люди почали повертатися і влада почала повертатися до того, що було раніше, і зрештою дійшло до стандартних тендерів-розпилів та майже передвиборчої риторики.

А ти ж продовжуєш жити своє життя, війна з нього нікуди не ділась, а навпаки – стала ще більш об’ємною, більш особистою. А тут роблять сквери та плитку вкладають, дають 700 мільйонів з фонду ліквідації збройної агресії на ремонт двох обласних лікарень, до яких нічого не прилітало, не можуть знести і почати будувати новий ліцей в центрі Житомира, але мають майже 120 мільйонів на капітальний ремонт сільської школи, де навчається трохи більше 100 учнів.

А потім цей розділ візуалізується в один день у Житомирі: вранці на Соборному кілька сотень людей проводжають в останню путь загиблого бійця, а за кілька годин та за кількасот метрів починається молодіжне свято, а ввечері ще й фаєр-шоу буде. Паралельні світи.

Хтось обурюється, що такі заходи не на часі, хтось каже, що наші хлопці саме за те й воюють, щоб люди тут могли жити майже як раніше, відпочивати, розважатися. Мабуть, обидві сторони праві, але це паралельні світи. І ти живеш в обох цих паралельних світах одночасно, бо тут робота, новини: воду відключили і люди наче не жили місяцями під час блекаутів, запасу не мають і не можуть пережити добу без води; укриття поставили, але задорого, не таке, не там; шахраї жінку обдурили, а вона хотіла доньку врятувати, бо вірить, що за ДТП можна порішать, і віддала все – більше 100 тисяч. А паралельно – обстріли, прильоти, «як ти?» і перерваний відеодзвінок, коли ти в режимі реального часу чуєш вибух, екран гасне і «абонент поза зоною», а потім через три години повідомлення «цілий», і нарешті видихаєш.

Я колись займалася спортивним орієнтуванням, вмію компасом і картами користуватися, і коли компас збивався, "розмагнічувався", то ти блукав. Хочеться, щоб у нашої влади був якийсь такий «компас війни», щоб по ньому можна було звіряти шлях своїх рішень – ведуть вони до перемоги чи ні, допомагають людям пережити війну чи ні, необхідні зараз чи можуть почекати. І людям деяким теж не завадить його мати, якщо у вас немає свого особистого паралельного світу…