Олег Чебаненко, голова ГО "Громадський рух "Соціальна єдність", експерт у сфері державної політики з безбар’єрності та прав людей з інвалідністю

Протягом останніх років до активного словникового запасу пересічного українця додався термін "безбарʼєрність".

Хоча насправді це поняття є набагато ширшим, особливо актуальним воно стало у світлі триваючої в Україні війни та збільшення кількості людей, які отримали інвалідність внаслідок бойових дій чи в тилу.

Життя та казочки

За минулих пʼять років про безбарʼєрність говорили багато та змістовно.

В результаті активної діяльності в Україні наразі ніби існують два світи.

В одному у безбарʼєрності з’явилися Стратегія, Довідники, Плани заходів, Робочі групи, Ради, конференції, майстер-класи тощо. На організацію просвітницьких заходів активно витрачається значний фінансовий та людський ресурс. Активісти та посадовці роками жваво дискутують над проблемами термінології безбарʼєрності, вносять зміни за змінами до "Довідника безбарʼєрності". Представники державної та місцевої влади, отримавши завдання розбудувати у межах своєї установи або громади безбарʼєрний простір, радо звітують про свої успіхи у досягненні безбарʼєрності.

В іншому ж світі люди з інвалідністю щодня стикаються зі старими, подекуди геть непереборними, барʼєрами. В мережі зʼявляються обурені публікації, присвячені недоступності громадського простору, будівель та послуг для людей з різними формами інвалідності.

Я згоден з тим, що розбудова безбарʼєрного простору в межах держави, надто держави у стані війни, є достатньо тривалим та складним процесом, який вимагає докладання зусиль буквально кожної особи.

Але за належної організації розбудови справжньої безбарʼєрності обидва ці світи мають якимось чином взаємодіяти, поступово усуваючи барʼєри, які заважають повноцінному функціонуванню людини у її громадянських правах.

Натомість, гонитва представників влади на різних рівнях та деяких громадських діячів за ефектними цифрами у звітах та презентаціях, призвела до утворення нового поняття, яке досі не представлено в жодному Довіднику – "ширмова безбарʼєрність", яка по своїй суті є квазібезбарʼєрністю або ж фасадною чи декоративною.

"А зараз буде фокус!"

Що ж це таке та що означає?

Уявімо ситуацію на прикладі групи людей, барʼєри яких невидимі на перший погляд та проблеми яких ви майже ніколи не почуєте від першої особи – людей з інвалідністю по слуху, для яких першою та рідною мовою є українська жестова.

Представники влади люблять говорити про безбар’єрність для жестомовних людей. Про нову культуру сервісів. Про інклюзію та доступність своєї діяльності та послуг для жестомовних українців як державний пріоритет. У презентаціях усе виглядає переконливо: права гарантовані, доступність забезпечена, перекладач жестової мови "буде залучений за потреби".

Але коли жестомовна людина приходить до державної установи, лікарні, ЦНАПу, сервісного центру МВС та майже кожного магазину — безбар’єрність часто закінчується.

Жестомовній людині в реєстратурі (лікарні, ЦНАПу, органах ПФУ, Сервісного центру МВС тощо) дають аркуш паперу та ручку, щоб вона написала суть звернення. Бо так зручно для людини, яка її обслуговує. На наполягання людини надати перекладача - емоції від щирого здивування та вибачень за його відсутність до відвертого роздратування та відмови в обслуговуванні.

При оформленні адміністративного протоколу співробітники Національної поліції, не залучивши перекладача, дають жестомовній людині на підпис протокол, у якому однобоко, зі слів того учасника, який може пояснити своє бачення події, описують суть ДТП. Суддя ж, розглядаючи цей протокол, не виконує свого обовʼязку, нехтує правами нечуючої людини та не залучає перекладача жестової мови, щоб надати особі можливість вільно висловити свою думку.

В органах РАЦС, Сервісних центрах Пенсійного фонду України, органах системи ТЦК та СП, ЕКОПФО (в минулому МСЕК), автошколах (незважаючи на широко разрекламовані автошколи для людей з інвалідністю), нотаріаті, фінансових установах жестомовній людині прямо вказують самостійно шукати перекладача та приходити вже з ним.

Що залишається робити жестомовній людині? Шукати перекладача, сплачувати йому винагороду та самостійно забезпечувати для себе питання доступності до послуг.

Що ще може зробити людина з інвалідністю по слуху? Багато хто скаже: "Поскаржитися на порушення своїх прав".

Але як?

Жодна із вебсторінок субʼєктів, зобовʼязаних захищати права людини, не має ані перекладу жестовою мовою порядку подання скарг, ані власне порядку прийому не письмових скарг, а скарг, поданих українською жестовою мовою.

Тому жестомовні люди як були, так і залишаються ізольованими у своєму світі та зі своїми проблемами. Бо ж їм не перекладають жестовою мовою новини про чудовий безбарʼєрний світ, побудований за останні роки.

Це опис ситуації зсередини. Що ж ми бачимо зовні, так би мовити, на вітрині новин та звітів про діяльність субʼєктів?

Активне цитування положень міжнародних актів, законів та підзаконних нормативно-правових актів, які гарантують вільне використання української жестової мови. Публікації на офіційних вебсторінках про організацію та проходження співробітниками курсів безбарʼєрної комунікації, опанування базовими навичками жестової мови. Навіть про повну доступність для жестомовних відвідувачів. Про співпрацю з певними громадськими об’єднаннями, які нібито забезпечують доступ до перекладача жестової мови.

Звіти з оптимістичними цифрами про доступність діяльності субʼєкта для людей з інвалідністю по слуху. Фраза "за потреби буде залучено перекладача жестової мови" стала універсальним прикриттям системної бездіяльності.

Найвигадливіші в своїх відповідях на наші запити давали перелік майже усіх існуючих в Україні та світі цифрових продуктів, які мають хоча б віддалене відношення до забезпечення комунікації для людей з порушенням слуху, тому що знають, що державний контроль та відповідальність за подання такої недостовірної інформації фактично відсутні.

На жаль.

Допоки в комунікації з представниками зобовʼязаних субʼєктів ми будемо чути "ми не будемо оплачувати доступ до перекладача жестової мови, нам тільки відзвітуватися, нас змушують "зверху", до нас ніколи не приходять жестомовні люди", допоки співробітники зобовʼязаних субʼєктів, навіть маючи механізм доступу до перекладача жестової мови, з власного небажання будуть продовжувати ігнорування української жестової мови, наполягаючи на письмовій комунікації, безбарʼєрність матиме "фасадний", "ширмовий" характер.

Безкарність VS Безбарʼєрність.

І проблема полягає не у відсутності законів, які б регулювали обовʼязки субʼєктів. Проблема — у відсутності як механізму контролю, заходів відповідальності за фіктивний характер "безбарʼєрності", так і бажання контролюючих субʼєктів здійснювати такий контроль та притягати до відповідальності.

Фіктивна безбар’єрність виникає тоді, коли безбарʼєрність сприймають як пункт у звіті, а не як реальний процес. У документах пишуть: "забезпечено можливість перекладу жестовою мовою". На вебсторінках додають: "у разі звернення буде організовано супровід перекладача жестової мови", у презентаціях демонструють принципи рівності.

Але без виділених коштів, без алгоритму дій, без системної організації та контролю ці слова залишаються декларацією. Ми не можемо говорити про рівність, якщо людина не може самостійно поставити запитання та отримати відповідь. Доступність, яка потребує попередніх погоджень, дзвінків і перенесень — це не рівний доступ. Це бар’єр із ввічливим формулюванням.

Безбар’єрність — це не намір, а інфраструктура

Перекладач жестової мови — це не "опція за потреби", а базовий інструмент забезпечення права на інформацію, участі у житті держави та громади, доступу до медичних, соціальних, юридичних послуг тощо.

Ширмова безбар’єрність ще більш небезпечна, аніж її відсутність, саме тим, що створює ілюзію прогресу. Коли проблема "вирішена на папері", у посадовців зникає мотивація змінювати реальність. Справжня безбарʼєрність починається не з формулювань, а з механізмів, не з декларацій, а з бюджету, не зі стратегії, а з конкретної послуги, доступної в момент звернення.

Поки ж перекладач жестової мови залишається "можливістю за потреби" та надто "можливістю на папері", безбар’єрність залишається декларацією, а жестомовні українці залишаються без повноцінного голосу у власній країні.

Яку мету я переслідую цим дописом?

Трохи втомився чути майже з кожної праски лише про те, як в нас все добре в напрямку розбудови безбарʼєрності, в той час як я бачу реальний стан речей.

Вважаю, що допоки проблема буде змовчуватися або затиратися, вона не буде вирішена.

Тож хочу додати трохи “правдивого дьогтю” до цієї “намальованої діжки з медом”.

І оскільки я ще і юрист, то буду послідовним і спробую дати визначення:

Ширмова безбарʼєрність — це нормативно задекларований, але функціонально не забезпечений стан доступності, за якого зобов’язаний суб’єкт формально виконує нормативні вимоги щодо доступності, однак в реальності відсутність дієвих механізмів реалізації, фінансування, алгоритмів контролю та відповідальності унеможливлює фактичне та рівне користування правами тими особами, для яких така доступність передбачена.

Це форма декларативної інклюзії, що створює ілюзію усунення бар’єрів без їх реального подолання.

P.S. Окремої уваги заслуговують деякі новоявлені та занадто пронирливі "підприємці", які нічого не створюють, а лише використовують потреби людей з інвалідністю виключно для власної наживи. Але про них буде окремо.